Суб 'єктивізм та проблема конфронтації поколінь в українському мистецтві та мистецтвознавстві

«Суб’єктивізм та проблема конфронтації поколінь в українському               мистецтвознавстві»
        Сучасне українське мистецтвознавство, передусім як наука сьогодні носить доволі таки специфічний характер. Співвідносити її з таким поняттям як мистецтвознавча школа стає дедалі важче. І справа не у відсутності власне мистецтвознавців як таких, ключовою проблемою у нашому випадку стає проблема «часових поясів». Швидкі темпи розвитку інформаційних технологій, чужих нам економік, зарубіжних культурних плацдармів назавжди віддаляють українське мистецтвознавство, а разом з ним і велику кількість українського мистецтва, від периферії світової наукової  думки. Щоб окреслити характер діяльності та існування українського мистецтвознавця потрібно відповісти собі на два запитання « що досліджують,  і увагу яким процесам у світовому мистецтві приділяють іноземні мистецтвознавці» та «що таке бути у авангарді на Батьківщині».
      З мого боку співвідношення кількох історичних подій різного характеру у контексті цієї статті на мою думку не стане примітивним лицемірством, якщо ми дискутуватимемо на тему розвитку української культури, а не розвитку української державності. Отже наведемо приклад, а разом з ним зрозуміємо проблематику застійних явищ в сучасному українському мистецтвознавстві і не тільки. У 1929 році у Нью-Йорку Абі Альрич Рокфеллер заснувала музей сучасного мистецтва під назвою «MuseumofModernArt(MoMA)», цього ж року    Крістіан Ейкман та Фредерік Гоуленд Хопкінс отримують Нобелівську премію за відкриття вітамінів, у цей же час у с. Кривець, Маньківського району Черкаської області засновано  колгосп «Промінь комунізму». З одного боку здається цілковитою нісенітницею порівняння історичних подій з діяльністю українських мистецтвознавців сучасності, така позиція мала б право на існування, якби мистецтво та його розвиток ми не розглядали як системне культурне явище.
      Однією з найважливіших ознак будь-якої мистецтвознавчої школи, чи то німецької, чи російської чи італійської є історія її діяльності, солідний вік якої вказує на існування кількох мистецтвознавчих поколінь, кожне покоління формує свої концепції дослідження та вивчення мистецьких явищ різних періодів опираючись на основи мистецтвознавців-попередників.  Так ідеї « польського монаха Вітелло про відносність художнього смаку в залежності від часу та простору у його праці « Про перспективу» 1272 року  були взяті за основу у працях Іполіта Адольфа Тена уXIXст.». [Жермен Базен].  Історія української мистецтвознавчої науки за винятком кількох ключових постатей, серед яких Станіслав Гординський  не порівняється з історією мистецтвознавчих шкіл вищезгаданих країн, тому вигадувати велосипед у вигляді досліджень античної естетики, середньовічного мистецтва та мистецтва доби Відродження українським мистецтвознавцям не доведеться.
Гострішою є проблема пріоритетів та напрямів у сучасному українському мистецтвознавстві. Так, ознайомившись з низкою мистецтвознавчих монографій останніх 5-10 років, можна припустити, що вітчизняне мистецтвознавче перо не бачить себе у рамках сучасного мистецького процесу, як України так і країн далекого та близького зарубіжжя. Поодинокими винятками є комерційні альбоми та каталоги присвячені сучасним українським художникам як правило з хвалебною одою на перших сторінках і солідним тиражем на останніх та наукова діяльність профільних українських інституцій на кшталт Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, що займаються дослідженням актуальних тенденцій у розвитку вітчизняного мистецтва, і нерідко існують на гроші закордонних інвесторів та праці поодиноких мистецтвознавців-ентузіастів.
       Насправді проблема розвитку українського мистецтвознавства сьогодні апелює до самого розуміння поняття слова «мистецтво»,  цим самим повертаючись на багато років у минуле. Так об’єктом досліджень українських мистецтвознавців сьогодні стали  миски,  рушники,  гуцульські пістолі тільки не акціонізм і відео-арт, поняття практично невідомі у сучасних мистецтвознавчих виданнях. Конкуруючи з етнографами сучасні мистецтвознавці задають тону музейним дослідникам, які давно самі для себе визначили поняття та роль слова музей в українському культурному просторі. Разом з цим більшість мистецтвознавчих досліджень низки офіційних мистецтвознавців носять регіональний характер, цим самим від об’ єктивної оцінки опрацьованого джерела чи дослідженого мистецького явища  трансформуються у суб’єктивний підхід. Завдяки сучасному суб’єктивному мистецтвознавству мистецька спадщина України зростає у геометричній прогесії.  Подібні тенденції, тільки у дещо іншому аспекті бачимо у мистецтвознавчих працях Плєханова, Ліфшиця, Луначарського. Так Луначарський у своїй статті надрукованій у газеті «Киевская мысль» дає наступну оцінку Салону Незалежних 1911 року « Средняя публика бродит по двадцять седьмому бараку в полнейшем недоумении, не осмеливаясь отличить хороше от дурного…»  Цитата переповнена суб’єктивною оцінкою автора, особистий досвід якого очевидно сформував поняття хорошого, щоб порівняти з новим, з його слів «нехорошим»…     Такі ідеї столітньої давності сьогодні набули неабиякої популярності в українському мистецтвознавстві, «заперечити, щоб не вивчати». [Кризис безобразия, Ліфшиць]  Пізніше у своїй критиці на прочитаний Плєхановим у Парижі 1912 року реферат під назвою «Искусство и общественная жизнь» Луначарський пише про «історичну  відносність смаків,  пов’язаних з окремою суспільною ситуацією» [Кризис безобразия, Лівшиць] . З відносністю смаків у нас також не склалося, покоління, що виросло на роботах Кукриніксів, Бокшая, Кончаловського як правило не вважають за потрібне обрати  предметом свого дослідження  сьогодення, а не історію.  Іншими словами скажу, якщо народи більш розвинених країн світу відкривають консервну банку за допомогою спеціального механізму влаштованого зверху на покришці, то у нашому випадку відкрити її, без спеціального консервного ключа стає неосяжною мрією. Так у країнах де зникають залізні газові балони, чайники, керосинові лампи, де не займаються домашньою консервацією і не шиють більше в домашніх умовах зимових шкарпеток питання дослідження сучасності, в усіх її проявах стає необхідним елементом розвитку суспільства. Український розвиток, в першу чергу розвиток мистецтвознавства надає перевагу вивченню свого минулого, на основі якого будує майбутнє. І якщо сучасне сакральне мистецтво, вимагає дотримання історичної символіки, канону та форми, то це абсолютно не означає, що Опанас Заливаха, Олекса Новаківський, Олекса Сміх-Шатківський, (а я в жодному випадку не ставлю під сумнів їхню творчість) мають багато спільного з  Раушенбергом або Ротко.
       Проте насправді не лише надмірне захоплення історією в українському мистецтвознавстві стає на заваді вивчення інших пріоритетних напрямків. Ключовою проблемою у нашому випадку є вороже ставлення до усього нового,  незвичайного, усього нестандартного на нонконформіського. Саме тут українська мистецтвознавча наука перетворюється на старого лікаря, який попри те, що у світі щогодини винаходять нові лікуючі засоби не бажає вдосконалювати свої знання і не зважаючи ні на що продовжує призначати безнадійно хворому пацієнту йод та зеленку. Так і в українському мистецтвознавстві вирішили, що мистецтво це лише те, що ми бажаємо вивчати, а все що по той бік монітору є непотрібною єресю, антикультурною крамолою. Шкода.