Львів не продається, львів'яни не здаються...

Львів не продається, львів’яни не здаються
 
      Львів, місто неабиякої вдачі та настрою. Сучасний Львів напевно єдиний західноукраїнський мегаполіс, де продають найбільшу кількість футболок з написом «дякую тобі боже, що я не москаль», в цих словах ховається уся багатоманітність специфічного українського гумору, який не є настільки поганим, якщо жарт не стає основою політичних преамбул на кшталт «Україна українцям». Хороше туристичне гасло вийшло б!!! Тоді давайте продовжимо список «Китай китайцям», « Вода рибам», « Ліси звірям»
     Проте абстрагуючись від політики, хочеться розглянути місто з культурно-мистецької точки зору. І тут нерідко доводиться констатувати, що Львів існує не в одному екземплярі, їх одразу декілька. Користуючись аналогіями перший Львів постає переді мною у стінах невеликої крамниці під назвою «Краєзнавець», що на Площі Ринок, тут продають сотні, а то й тисячі років української історії у формі найрізноманітніших виробів з текстилю. Верхня частина інтер’єру доповнена полотнами з зображеннями українських козаків та дівчат з поліхромними віночками на голові, які толерантно вказують потенційному покупцеві на специфіку товару закладу. Віддаляючись від старого Ренесансного Львова, ближче довул. Джихара Дудаєва, то напевно ще один український Тарас Шевченко можна зайти випити кави у «Клуб достойних львів’ян», наближаючись трусишся від вагань та незручностей, задаєш собі запитання «Чи достойний чи ні?», час проходить, відповідь починає баритися, і ти не переймаючись повертаєшся знову на Площу Ринок, щоб зайти у «Криївку» і збрехати вояку у вікні, що ти не москаль і не близький друг Рабіновича. Тим часом на тротуарах Проспекту Свободи вправні українські майстри вмощують, чи викладають сотні метрів тротуарної бруківки, ходити по ній не раджу хитається під ногами не на жарт, а пісок під нею  пісок втрамбували напевно лопатами, але то нічого, Львів – місто ремісників — «то прошу Пана знайдемо нових». Все одно ми найпрацьовитіша нація,  та  найгостинніша країна, а людям з префіксом «най» можна пробачити все.
     Пробачити і забути, а потім послухати від «дядька Івана, Петра, Василя» анекдот про «москалів» і знову пробачити, і знову забути —  вийде хороший приспів. Гумор дядька специфічний, не знаю зрозумі хто, ГА!?
              Околиця Львова, ранок, перехрестя, стоїть ДАЇшник на дорозі. Їде модна така машина, дай думає спиню. Спиняє.
— Добрий ранок!
— Добрий!
— Ваші документи будь-ласка.
— Будь ласка!
— Вийдіть з машини.
— З задоволенням! Виходить здоровенний вуйко в вишиванці, все при ньому, посміхається собі у вуса.
— Що гарний настрій?
— Гарний.
— Відкрийте багажник.
— Прошу…
Відкриває, а там труп в мішку, порубаний на дрібні шматки, кров м'ясо і все таке…
— Шо москаль?..
— Еге ж…
— Яке прикре самогубство...
 
                                                                  То прошу пана невинні жартівники.